ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

Кристина Ленковська – живе і працює тележурналістом у місті Ряшеві (Rzeszowie), що на південному сході Польщі. На сьогодні є авторкою 5 поетичних книг: Провінційний вальс (Walc prowincja), 1991; “Не топтати фіалок” (Nie deptać pzylaszczek), 1999; “Смолоскипе, трояндо” (Pochodnio, różo), 2002; “Віконні вірші” (Wiersze Okienne), 2003; “Вибір Єви” (Wybór Ewy / Eve’s choice), 2005. Остання книга є поетичним вибраним, у якій подано паралельні тексти польською і англійською мовами.
Кристину Ленковську перекладати мені було найважче. І справа не тільки у моєму незначному перекладацькому досвіді. Ленковська – поетеса книжна. Не штучна чи абстрактна, про це говорила Мажена Брода у післямові, яку теж подаю, до згаданого вибраного Ленковської, але виповнена вишуканого елєгантського поетичного слова. Це поетеса, яку не зразу “вхопиш”, її поезія потребує праці над собою. Це не тільки почуттєвий рівень сприймання, це інтелектуально-філософська лірика. Так, так, я не обмовився. Це глибокі, насичені ліричні тексти, драматичні у своїй основі. Кожен вірш Ленковської – це маленька життєва драма (маленька у плані форми, а не переживань). Драма Людини, яка покликана у цей світ проминання народитися, жити і померти Жінкою.
Український читач ще не мав нагоди читати вірші Ленковської. Були спроби Василя Махна перекласти декілька віршів Кристини Ленковської, то їх тут подаю:

Запах любові

Мій пес повернувся під ранок
ранений в боротьбі з хтивості.
Лежить саме під осінньолистим кленом
і зализує язиком круглу рану
Глибоку на пів пальця.

За кілька годин махатиме хвостом
до моєї руки з м’яса.
Потім знову втече з дому
на запах іншої суки.

А люди ще сплять і сняться одне одному.

Хто перший сказав що кохання є прекрасним:
А хто це прекрасно скаже останній?

Я – вона

Ця стара жінка в капелюсі і норковій накидці на плечах
що святкує тут свою пам’ять
це я

Придивляюся ближче. Бачу докладно кожну променисту
зморшку її посміху.

Підносить тістечко з діркою до блідого місця шкіри яке
колись було моїми устами

Відкриває лице і вкладає туди тістечко настромлене на палець.
Палець згрубілий у вузликах як весняна галузка,
як Едіт Піаф.

Як я тепер торкатимуся твого тіла її кістлявою рукою?

Підносить обличчя до твого. Закриваю повіки
Забуває що нема уст.
Забуваю.

По п’яте

Щохвилі вбиваю одну нав’язливу думку як обридливу муху.
А вона тільки хоче жити.

Уявляю собі кохання як велетенську мушку

Цікаво хто ж тоді помер би першим неприродньою смертю:
Я, вона, чи той райський плід?